Килимарство

Щорічно Глиняни відвідує чимало людей. Більшість із них паломники, але не усі з них знають, що «глинянське чудо» насправді не одне. Лиш йдеться не про другу чудотворну ікону, а про барвистий килим з характерним геометричним візерунком. Мальовниче галицьке містечко має велику історію килимарства, яке десятиліттями було його візитівкою.

 

Український килим

Початки історії килима на території України сягають ще княжих часів. Здавна він відігравав важливу церемонійну роль під час весіль, похоронів, прийомів важливих гостей, про що кілька разів навіть згадано у літописах. Інтер'єр, зображений на портреті знатної особи, нерідко містив гобелен, візерунки якого були, що цікаво, дуже ретельно вимальовані, тоді як саме обличчя могло мати дещо схематичний вигляд, адже далеко не кожен обдарований маляр мав щастя пройти школу доброго вчителя, а що вже казати про курси анатомії.

Килими, які так добре підкреслювали статус заможних осіб, були ручної роботи. На ті часи за умов відсутності фабрик як таких, здавалося б, нічого особливого. Все ж прикметною для східних килимів була сама технологія. На нитки основи щільно нав'язували безліч вузлів різних кольорів, а потім стригли ворс до певної довжини, що утворювало візерунок з одного боку. Такий килим (або «ковер», «коць», «коберець») можна було створювати навіть цілий рік, адже чимало часу забирало і виготовлення натурального барвника (на анілінові фарби потрібно було почекати ще кілька століть). Дедалі більшої популярності набував власне український килим, який мав двобічний візерунок, адже був плетеним. Така технологія не лише давала можливість створювати оригінальний кольоровий і міцний (бо додавали нитки конопель та льону) виріб, а й суттєво зменшила тривалість його виготовлення.

Глинянські ткачі

Глинській килимовій історії передувала довга традиція ткацького ремесла. Мешканці здавна вміли робити полотна з власноруч виготовлених конопляних і лляних ниток: спочатку для власного вжитку, а потім у зв’язку з вигідним розташуванням Глинян на торговому шляху й на продаж. Цією справою здебільшого займалися жінки, які добре розуміли прислів’я: «Хто коноплі має, той спочинку не знає», адже виготовлення ниток і самого полотна – це трудомістка багатоетапна і доволі монотонна робота. Звідси й виник подібний до попереднього вислів: «Як полотна хочеш мати, мусиш тяжко працювати».

З плином часу чоловіки почали брати активнішу участь у виготовлені полотен. Вони навіть почали об’єднуватися у своєрідні цехи, що було прообразом майбутніх фабрик. За даними перепису домовласників наприкінці 18 століття у Глинянах було близько 70 ткачів, тож можна робити висновки про лідирування ткацтва над іншими ремеслами.

Упродовж 19 століття галицькі лляні та конопляні полотна користувалися великим попитом в Польщі, Австрії, Угорщині, експортовані через Гданськ вони ставали матеріалами для виготовлення корабельних вітрил в Англії, Франції, Нідерландах, Португалії, Іспанії.

«Ткацьке товариство»

Засноване 1885 року художньо-промислове „Ткацьке товариство” мало на меті не лише продовжити давню ткацьку традицію у Глинянах, а й надати цьому виробництву більш промислового характеру. Спочатку справа давалася нелегко, адже майстрів було небагато, та й ті зналися лиш на виробництві полотна. У пригоді став попередньо заснований банк, який покривав непосильні для молодого виробництва витрати на навчання майбутніх працівників, виготовлення ниток та роботу помічників. Згодом за сприяння отця Решетиловича львівські можновладці дали товариству річну дотацію в сумі 500 австрійських корон, що уможливило подальший розвиток: кількість робітників сягала 60 людей, а працювали вони же у двох новозбудованих приміщеннях. Почавши від полотен, грубої тканини для робочого одягу (цайга) і рушників, «Ткацьке товариство» виготовляло хустки, візерункові скатертини, популярні на той час завіси для вікон, а згодом і килими.

Коли виробництво стало на ноги, а продукція почала набувати попиту, львівський Відділ Крайовий, який, власне, дав дотацію, почав вимагати, аби директором «Ткацького товариства» став поляк, на що ніхто не погодився. Такий крок автоматично означав і відмову від австрійських грошей.

Близько 1906 року «Ткацьке товариство» повинно було справитися ще з одним випробуванням. Ринок збуту катастрофічно зменшився, бо покупці віддавали перевагу якісно гіршій, але дешевшій масовій продукції величезних лодзьких фабрик. Водночас це стало спонукою до часткової реорганізації з акцентом на виробництво килимів.

Перші килими

Захопливою оповіддю нащадкам стала історія виготовлення першого глинянського килима. Спочатку отець Решитилович намагався дізнатися технологію килимарства, відрядивши одного зі своїх майстрів до килимаря у Скалатський повіт (тепер частина Тернопільської області). Засланця швидко викрили, але він встиг побачити достатньо. Після його приїзду громадою вирішили купити готовий виріб та розшити його на нитки, використавши як зразок. Задум був успішним, тож згодом «Ткацьке товариство» почало виготовляти килими за прикарпатськими і західноподільськими зразками візерунків, додаючи характерних винятково місцевим майстрам елементів.

На цьому етапі на дошці історії глинянського килима вписуємо ще одне важливе ім’я – майбутнього автора книжки «Глиняни– місто моїх килимів» Михайла Хамулу. Галицький промисловець ще до початку Першої світової війни ввійшов до складу «Ткацького товариства», активно сприяв його розбудові і, можна сказати, врятував цей промисел від занепаду, адже попри чималий попит на глинянські килими, їх виробництво було затратним, а згодом із свистом перших куль і зовсім призупинилося.

«Місто моїх килимів»

Ентузіазму, з яким Михайло Хамула взявся до відновлення та модернізації придбаних повоєнних будівель «Ткацького товариства», можна лише позаздрити. Починаючи з 1920 року у Глинянах було організовано фабрику, спеціалізацією якої були майже виключно килими. Оскільки на реставрацію приміщень та будівництво верстатів пішли величезні кошти, спочатку не було можливості навіть закупити потрібну кількість сировини та дати робітникам платню. Наступним каменем спотикання став своєрідний «люксусовий податок», тобто додатковий збір для купців за коштовність товару, на який після війни не було великого попиту. Перші 50 килимів різного розміру закупив віденський торговець Пилип Газе. За виручені гроші можна було покрити лише витрати на виробництво, але такий хід мав добрі результати: глинянські килими у вітринах магазинів стали впізнаваними, що збільшило попит на них.

У чотирьох селах поблизу Глинян Михайло Хамула організував навчання, у яких брали участь переважно жінки. Випускниці таких імпровізованих курсів мали змогу йти працювати на фабрику або отримати невеликий верстат для роботи вдома. Організація власної прядільні, сировину для якої везли аж з Аргентини, зробила ціну продукції привабливішою для покупців. Згодом було відкрито фірмові магазини у великих містах Західної України та в Польщі.

Для популяризації «бренду» фабрика брала участь у різноманітних закордонних і місцевих виставках, конкурсах. Серед колекції були золоті медалі за якість та майстерність візерунку з Познані, Праги, Відня, Мілана. Помилуватися барвами глинянського килима могли відвідувачі виставок у Львові, Парижі, Нью-Йорку,

Чи не найпромовистішим досягненням фабрики Михайла Хамули було залучення насамперед української частини населення Глинян та 12-ти навколишніх сіл, якій не так легко було знайти добру роботу. Працюючи за домашніми станками та безпосередньо на фабриці, вони отримували гідну платню, що значно зміцнило економічне становище і підняло дух місцевих українців.

Намагання допомогти українській справі одного разу ледве не стали збитковими, хоч зрештою мали добрі наслідки. Коли до успішного власника фабрики попросилися на роботу три молоді вчительки, він вирішив знайти відповідну для інтелігенції роботу, тож заснував дуже ризикове підприємство - українську (у місті було 6 неукраїнських)мануфактурну крамницю, доручивши у недосвідчені руки чималий капітал. Експеримент обіцяв чудові результати, адже місто заворушилося, кожному було цікаво завітати у такий заклад. Натомість конкуренти видумували різні способи зниження авторитету підприємства аж до продажу полотна за ціною нижче закупівельної. Покупці почали минати український магазин, але, на щастя його власника, за справу взявся молодик, перше враження від зустрічі з яким сам Михайло Хамула описує так: «…років 20-ти, малого росту, до того ще й заїка…застерігши, що більше в це діло готівки не вкладу, я побажав пану Савразові успіху і пішов по своїх справах». Виточуваний з дитинства талант торгівлі пригодився як ніколи - поступово справи налагодилися. Згодом натхненні прикладом успішного функціювання українського підприємства у Глинянах заснували свої магазини галантерейник Михайло Сеник та Іван Бунда, який продавав залізні вироби.

У своїх спогадах Михайло Хамула пише, що на момент приходу більшовиків (1939 рік) фабрику оцінювали на мільйон польських золотих. Вона розрослася до 360 станків, які обслуговували спеціально найняті технічні працівники, кількість килимарських робітниць сягала п’яти сотень, близько 20 людей відповідали за торгівлю, була своя канцелярія та чотири «рисівники». Ідеї для візерунків створювалися як українськими митцями (Василь Дядинюк, Северин Борачко, Дмитро Бутович), так і майстрами з Краківської Мистецької Академії. Окрім різного розміру килимів, виготовляли скатертини, обруси на стіл, покривала на ліжко.

У чужі руки

У вересні 1939 року під час «визволення» Михайло Хамула і його дружина виїхали до Польщі, а згодом оселилися в Німеччині, де підприємливий українець заснував кооператив «Віра», який займався виготовленням дерев’яних сувенірів. У літньому віці, проживаючи в Америці, Хамула написав і видав вже згадувану книжку про Глиняни, на останніх сторінках якої виразив щиру радість від того, що «…все таки була змога допомогти й іншим заробити на хліб насущний, дати частину прибутку на добрі українські цілі…».

На сторінках книжки Михайла Хамули, окрім слів надії на краще, прочитуємо і щемливі рядки про прихід до влади людей, які, на його думку, можуть лиш «…зліквідувати, заглушити, принизити…». Партійні керівники, справді, були зайняті іншими справами, але вигідне виробництво не занепало. Перейшовши стадію промартілі під назвою «Визволення», воно перетворилося на велику фабрику художніх виробів під сподіваною на той час, хоч зовсім невідповідною назвою „Перемога”. Роботу фабрики стимулювали не лише модернізовані цехи (фарбувальний, килимовий, столярний), а й щораз більші плани п’ятирічок.

Візерунок глинянського килима був спроектований здебільшого на зіставленні холодних кольорів. Також поєднували різні відтінки зеленого, сірий із чорним та темно-вишневим. Творчий колектив фабрики підтримував традиції народного килимарства, розробляв нові ідеї, тож глинянські килими знову тішили око відвідувачів виставок, хоч настрої і саме значення фабрики вже були зовсім інші, аніж за керівництва Михайла Хамули.

З метою модернізації глинянського виробництва група майстрів перебирала досвід на підприємствах Еревана, Баку, Дербента. Після однієї з таких пізнавальний поїздок майстер Шурко виготовив верстат, який дозволив пришвидшити процес ткання у півтора рази.

Усесоюзна популярність глинянських килимів позитивно позначилася на ставленні вищого керівництва, тож 1965 року фабрика отримала республіканську премію за успішне виконання планів. Відбувалися своєрідні змагання на звання кращого працівника, що мали свій вплив на успішність підприємства. Як і колись, вона мала свої фірмові магазини. Один із них був у Львові, інший – у Києві.

 

Попри те, що зараз в сучасних Глинянах немає фабрики килимів, добра слава тамтешніх майстрів не забута. У когось вдома красується «Гуцул», в іншого грає кольорами «Сонце». Не один глинянський килим гріє душі і прикрашає оселі діаспорних українців. Історія місцевих килимів вкотре запевняє, що мистецтво вибирає дуже розмаїті шляхи, аби достукатися до серця особистості, згуртувати людей і вплинути на долю усього міста.