Буденність невеликого містечка була перервана щораз ближчими гарматними пострілами Першої світової війни. Місто мусило вкотре пригадати як воно бути місцем постою армії: облаштували шпиталь, зорганізували невеликий відділ війська тощо. За російської окупації було заборонено діяльність філії та читальні «Просвіти», місто завмерло, адже не дозволяли організовувати навіть аматорських концертів. Жвавою подовжувала бути лише торгівля: більше людей – більше потреб.

Ситуація змінилася після повернення німецько-австрійських військ, під час короткого постою яких велика частина населення опинилася на межі голоду. Коли у 1917 році було запроваджено карткову систему на основні продукти харчування, люди не завжди мали чим платити, адже , як і за кожної війни, більшість чоловіків були на фронті, а жінки мусили самостійно годувати сім’ї. До того ж коней забирали без будь-якої плати. Того ж таки року уповноваженим збирати мито поставили Фенріха Ганса Ноймана. Люди довго пам’ятали його свавілля. Наприклад, те, що 6 днів на тиждень міщани мали вранці замітати вулиці, якими він гордо роз’їжджав на коні, перший-ліпший протест був жорстоко покараний. Згодом виявилося, що це був простий мешканець Золочівського повіту, який підробив документи.

Осінь 1918 принесла звістку проголошення самостійності ЗУНР, наслідком чого стали організація місцевої поліції, підпорядкування міського суду українській владі, чому посприяв колишній бурмістр Балтарович. Ейфорія самостійності держави, тривала лише до польської окупації, яка одразу ж запровадила свої порядки у Глинянах. Черговою владою були більшовики, потім знову повернулися поляки. Так хвиля за хвилею були спроби загасити українську свідомість мешканців, що, на щастя, ніколи не вдалося зробити. Навіть документацію аж до 1919 року вели українською мовою.