Після завершення війни Глиняни (до 1962 року) мали статус районного центру, згодом ставши частиною Золочівського району. Місто трималося на плаву завдяки діяльності кількох фабрик. Деякі з них були доволі потужними. Наприклад, виробництво художніх виробів «Перемога» було забезпечено кількома цехами з новим устаткуванням: фарбувальний, килимовий, столярний. Килими з характерним геометричним орнаментом користувалися величезним попитом не лише на території Радянського Союзу. Щоправда, місцевим офіційно купити виріб було важче.

Варто відзначити кмітливість глинянців, які вигадували розмаїті способи як зберегти святині в радянські часи. Так у церкві Успіння Пресвятої Богородиці як у старовинній дерев’яній споруді було зорганізовано музей килимів, а один із пам’ятних хрестів, біля якого мешканці зазвичай святкували День Свободи, було перенесено на одну із занедбаних могил цвинтаря у сусідньому селі. Мешканці не дозволили управлінцям облаштувати церкву св. Миколая ані як спортивну залу, ані як кінотеатр (тимчасово приміщення були лише складами), а храм св. Анни жодного разу не було закрито. Не пощастило лише синагозі, яка, перетривавши навіть прихід німців, була по цеглині розібрана чи не одразу після війни.

Глинянці не хотіли миритися з діями радянського керівництва, тому не дивно, що дисидент Левко Лук’яненко, який саме проходив адвокатську практику в Глинянах, знайшов однодумців (І. Кандибу та А. Любовича) серед міщан. Тут зародилася ідея створення Української робітничо-селянської спілки (УРСС) і було написано її статут, що згодом стало причиною серії арештів.